— Оленка! — Наташка! Дві інститутські подруги, зіткнувшись через п’ять років після закінчення університету, заверещали так, що приголомшили всіх відвідувачів магазину. Забувши про покупки, вони вискочили надвір. — Слухай! Ходімо до мене! Я тут живу, — сказала Наталя, і вказала на будинок поряд. Весело говорячи, згадуючи студентські роки та друзів, вони ввалилися в квартиру до Наталі. — Ти живеш одна? — Запитала Олена, коли вони сиділи за кавою. — Двічі розлу чена. Дякувати Богу, дітей не встигла зачати. Але я не втрачаю надії. Які наші роки! А ти? Заміжня? — Заміжня, двоє дітей. Чоловік, як і мріяла, надія та опора.
Уважний, дбайливий і при цьому вольовий. Хазяїн, одним словом. — Пощастило тобі. У мене тут також кандидат намалювався. Начебто нічого… — Ну, ну. Детальніше. — Готує так, що пальчики оближеш. Варто покликати, як мчить до мене без огляду. З квітами. З усіх питань зі мною радиться. Олена слухала хвалебне оповідання Наташі про кандидата в чоловіки, і оглядала кухню. Раптом її погляд натрапив на ключик із брелоком у вигляді серця, що лежить на холодильнику. — Це що?! — вказала вона на предмет, що привернув погляд. – Це подарунок від коханого. Сказав, мовляв, лишає своє сер це мені на зберігання. Романтично, правда?
— Щебетала подруга, не помітивши, як змінилася в особі Олена. — Дозволь подивитися ближче. — Будь ласка. — Наталка передала брелок Олені. Наталя натиснула секретну кнопку і «серце» розкрилося. Усередині лежав малюнок — усміхнений смайлик. — Що це?! — Наталя приголомшено дивилася на подругу. Вона навіть не підозрювала, що серце із секретом. – Цей малюнок намалювала моя дочка. На звороті сумний смайлик, — мляво промовила Олена. Наталя перевернула малюнок. Точно. Сумний смайлик. — Як твого звуть? – Артур. — Мого теж. — Ну, я йому покажу! — прошипіла Олена. – Ми йому покажемо! — підтримала подругу Наталя… Бідний Артур…
