Я працювала в Італії протягом десяти років і приїжджала додому лише на кілька тижнів щороку. У тому році я відсвяткувала своє 60-річчя зі своєю сім’єю, і це було незабутнім. Взагалі, я поїхала до Італії працювати, тому що у моєму селі не було можливостей заробити грошей. Мого чоловіка давно не було на цьому світі, і діти вже виросли.
Під час одного мого візиту моя дочка та зять переїхали до мене, і дочка попросила, щоб я переписала на них свій дім. Після довгих вагань я зрештою погодилася та доnомогла їм з оформленням документів. Я була щаслива, що вони добре розпорядилися грошима, які я їм відправила, і будинок виглядав зовсім інакше. Однак з кожним роком моя дочка ставала все більш егоїстичною. У мій 60-й день народ ження я хотіла влаштувати звану вечерю для кількох близьких родичів та друзів, але моя дочка заперечувала.
Я була розчарована, але нічого не сказав. Донька поводилася як повноправна господиня колись мого будинку. Пізніше того ж дня мій син і його сім’я приїхали до нас і здивували мене тортом і подарунками. Мій син помітив мій сум і запропонував мені переїхати до нього. Я обдумала його пропозицію, але не була певна, що робити. Я знала, що краще ні від кого не залежати, але я також не хотіла зустрічати старість на самоті. Я зараз запитую себе, чи варто мені повернутися до Італії, щоб заробити більше грошей і куnити однокімнатну квартиру, або прийняти пропозицію мого сина і залишитися на батьківщині назавжди?
