Мені було двадцять два, коли я дізналася про свою ваrітність. І я, і чоловік були дуже раді. У нас народився син. Пізніше виявилось, що Вадим зовсім не був готовий до народження дитини. Це виявилося для нього занадто великою відповідальністю і незабаром він поkинув нас. Мені довелося повернутися до батьківського будинку, батьки допомагали чим могли. Але потім захво рів батько. Через хво робу його не ста ло. Мама тяжко переживала втра ту і невдовзі пішла слі дом.
Я залишилася зовсім одна з дитиною на руках. Нелегко довелося, але я подолала всі труднощі, що лягли на мою долю. Син мій закінчив університет на відмінно і тепер живе за кордоном. Тільки ось він мені зовсім не дзвонить і не відвідує. Востаннє, коли ми розмовляли, він зви нувачував мене в тому, що зростав без батька. Нещодавно я сильно захво ріла. Дізнавшись, що мені недовго залишилося, з’явилися далекі родичі.
Двоюрідна племінниця моя почала приїжджати, вдає, що її моя доля турбує. Насправді я бачу, що її будинок цікавить. Син мій на майно не претендує, він і на чужині добре влаштувався, не планує повертатися. Ось вона й вирішила прибрати все до рук. Я не віддам цей будинок нікому: краще відпишу дитя чому будинkу чи якійсь благодійній організації.
