Задзвонив міський телефон. — Алло, Добрий день. Толю можна почути, — пролунав з трубки заплітається голос чоловіка. — Якого Толю? — усміхнулася дружина. — Миронова, звичайно. Він же сьогодні вдома! — Ви б подзвонили на його мобільний, — дружина ледве стримувала сміх. — У нього мобільник зламався. Тому і дзвоню на домашній. А ви хто йому, дружина чи що? — невдоволено пробурчав чоловік. — Може бути. — Що значить»може бути»?! Тобі важко покликати чоловіка до телефону, чи що? — А навіщо він вам знадобився? — Треба.
— Мені він теж «треба»! — Красуня, ну ти ж його кожен день бачиш, а я тільки по п’ятницях. Поклич його, швидко! — Не буду! — Розпестив він тебе, як я подивлюся! Моя-то проти мене пискнути не сміє! — Що, так прямо і слухається? — Звичайно! І слова поперек сказати не сміє! — Як же вам вдалося її так приручити? — Ну у мене це швидко! Ось була б ти моєю дружиною, відразу б слухняною стала! Ну не тягни час, будь людиною, поклич Толю. — А ви куди його покличете? — запитала дружина.
— Туди, куди чоловіки з дружинами не йдуть. Зрозуміла? — А ви не Макс, випадково? — Ну Макс, — відповів чоловік здивовано. — А вашу дружину не Таня звуть? — Таня. А ти звідки все це знаєш? — Та ти сам зараз все розтріпав! — Коли?! — Тоді, коли нализався і замість номера Толі, набрав свій домашній номер! А ну швидко марш додому! — Таня?! А з голосом що? — Забув, що я застудилася?! Якщо через п’ять хвилин не будеш вдома!.. — Танечка! Мила! Не встигну. Далеко я! — Гаразд, через десять! Час пішов! Ще ніколи в своєму житті Макс так не мчав додому, як зараз…
